Обережно – діти!

Немає на землі нічого сильнішого і відданішого від материнської любові.

Ця людська мудрість крізь віки і тисячоліття щодня стверджується жінкою-матір’ю. Скільки всього сказано і написано про матір – не перелічити. Тільки кожен сущий самостійно вимірює безмежну вдячність матусі по-різному. Та вона – вдячність – не піддається виміру, тому й зберігається віками це святе прагнення. Кожен, хто пізнав материнську любов, отримав величезне щастя. Пишу, а в моїх думках миготять спогади про матусю, тих матерів, яких бачила в роки свого лихого воєнного дитинства. Вони запали в душу і серце на все життя.
…Німці окупували містечко і чинили страшні злодіяння. Тітку Ганну Аксакову запідозрили в зв’язках з партизанами. Вихопили в неї з рук трьохрічного Сергійка і кинули собакам. Пси, навчені двоногими хижаками, миттєво розірвали дитину на шматки. Ганна в нестямі рвала на собі коси, впала на коліна перед катами і просила: «Добийте мене»… На дворі у Миколи Катревича після звірячих знущань кинули в колодязь бабу Параску, діда Левка і дев’ятирічну Оленку. Нещасна тітка Марина втратила розум, розірвала на собі плаття і голою танцювала біля колодязя. На якусь мить прийшла до тями, побігла до клуні і повісилася. Таке творили фашисти і силоміць зганяли сусідів на страшне видовище.
Дійшла черга і до нас з мамою. Над урвищем німці й поліцаї вистроїли приречених до страти. Запобігливий поліцай-бандерівець Пронька націлився в мене, аби я впала на очах у мами. Та матуся випередила його і пташкою впала на мене, накриваючи собою. Постріли, постріли і ми – живі, вбиті й поранені – плаваємо в крові. Врятували червоноармійці-визволителі. Лікували нас, як і військових.
Давно пережите вривається в мої старечі короткі сни. Жахаючись, прокидаюсь і вже не можу заснути. І вночі, і вдень часто здригаюсь від найменшої несподіванки, хоч від того страхіття минуло 70 років.
На жаль, страхіття мого покоління повернулося в життя наших дітей, онуків і правнуків. Безглузда, безсоромна війна вже півроку заливає Україну кров’ю. Множаться жертви, сотні покалічених, сиріт, вдів, немічних та недоглянутих старих. Не знаю, чи здригаються серця керманичів, їхніх матерів і жінок від скоєного. Мабуть, окаменіли, бо кінця м’ясорубці власного народу не видно. Як не видно і всенародного спротиву.
А в сучасній школі смакуються найтрагічніші події радянської доби як предмет «виховної роботи». Про недавній екскурс в голодовку 30-х років розповіла мені бабуся дев’ятирічної учениці однієї з шкіл міста Тернівки. «Прийшла моя онука зі школи вкрай налякана «виховною годиною». Вчителька сказала таке: «Голодомор влаштували росіяни. В однієї тіточки було шестеро дітей, не було чого їсти і вона їх всіх вбила і з’їла, аби вижити самій. І зараз росіяни вбивають дітей, як тільки почують українську мову…». І жодного слова про те, як українські військові карателі стріляють по школах на Донбасі, як вбивають дітей, хоч і не чують, якою мовою вони розмовляли, та й чи розмовляли… І ось реакція моєї онуки: «Мамо, якщо в нас не буде чого їсти, ти мене вб’єш?»…
Вчителька безсумнівно знає, що діти дуже вразливі і все сприймають по-своєму. Ні ласкою, ні вмовляннями ми з дочкою не могли заспокоїти малу. Я хотіла бігти до школи, стукати в двері кабінетів та в серця вчителів. Як можна говорити отаке дітям?! Та дочка остудила мій порив: наслідки відвідин школи будуть дуже погані для нашої дитини. Їй помстяться, отруюватимуть вишукано і щоденно. Тоді куди подітись? В інших школах також виконують настанови зверху. Порадьте, сусідко, ви ж досвідчений педагог і журналіст. Як рятувати нашу до цього жваву, веселу і ніжну зірочку? Вона стала замкнутою, похмурою. Вночі погано спить. Певне, боїться, що мама, яку вона так ніжно любить, потайки може вбити її», – завершила розповідь бабуся.
Що порадити і як діяти… Можна багато про що говорити. Але нині молоді батьки виховані на інших «цінностях», протилежно відмінних від наших. Не готові боронити власних дітей. А вчителі, навіть ті, хто отримав освіту в радянський час, затюкані, замордовані, бояться втратити роботу. Школи майже вичистили від тих, хто сіяв добре і вічне.
Та й не тільки в школі дітей переслідує облуда. Вона й дома, стоголова. «Телекороб», що замінив усі розваги і книги, невпинно тримає їхні душі в пазурах насилля, глуму, різного бруду, жаху стрілянини і крові.
Нібито нині славлять і моляться на Т.Г.Шевченка. Та ніколи не згадують його обурені і пророчі слова: «Де ти взявся, що ти робиш, о люде поганий…», «Схаменіться, будьте люди, бо лихо вам буде…»
Майже щодня я чую розпачливі розповіді. Тож не можу мовчати. Найперше звертаюсь до вчителів: вам батьки довірили навчати і виховувати гідних громадян. Так не лукавте! Які б не були дикунські вказівки «зверху», залишайтесь людьми. Зважуйте, як ваше слово відгукнеться в дітях. Більшість з вас мають своїх дітей і онуків. Чи хочете від них недовіри й підозри?
Переважна більшість учителів – жінки. Яка жінка, що дала життя дитині, опікала її кожен крок і подих до зрілої пори, а то й свого останку, не знає святого почуття материнства, здатного витримати всі пекельні муки в ім’я життя свого нащадка. Завжди пам’ятайте, будьте обережні в словах і діях – поряд з вами діти. І наостанок – ніяка влада не вічна. Вічні людяність і совість.
Ніна Агафонова, м. Павлоград

Комментарии
Зарегестрируйтесь на сайте, чтобы оставлять комментарии
Организации
На главную страницу комитета Закрыть