Іде вже весна…



Ніщо не зникає в цьому світі безслідно.
Борис Олійник

Зима повертає на весну з 15 лютого. Так було з правіків і залишається й понині. Щось ніжне, тремтливе й нерозгадане – чому й назви немає, о цій порі прокидається в душі, зваблює й веде шляхами спогадів у дитинство, тяжке, тривожне й найдорожче, якому ніколи вже не буде вороття, окрім в пам’яті. Вона відтворює пережите, спонукає згадати всіх тих, хто був поруч: матерів, бабусь, дідусів, однолітків. Вони любили нас безмежно, а ми їх, за все, що давало наснагу до життя.
В краї, де я народилася, кожній порі року призначалися дитячі забави, які були відрадою нашого повоєнного життя. З гуркотом на Бишкіні лопалася крига. Сюди з горбів стікали струмки і струмочки талої води. Річка виходила з берегів і вкривала все навкруги. Таким ми уявляли море. Десь за тиждень вода спадала. Буйні березневі вітри й тепле сонечко висушували землю. До сонячного проміння тягнулися паростки трави і лугових першоцвітів.
Низом, близько до колодязя, тулилися розтерзані війною хатки та попелища. В кожній хаті було по 3-5 дітей. Вони краще дорослих відчували подих весни. Босі, роздягнені, вибігали погрітися на вулицю до колодязя. Теперішні люди навряд чи збагнуть, що являв собою колодязь на кутку. Тут завжди людно. Жінки брали воду, обмінювалися новинами, домовлялися, кому й коли топити в хаті, хто й коли принесе жарини на розпал. Заощаджували солдатки паливо, бо запаси бур’яну і хмизу за сувору зиму витрачені. Тепер більше зігрівались роботою та сонцем. Тому на кутку топилось тільки в одній хаті по черзі. Туди жінки несли чавунці з борщем та картоплею. Іншої їжі не було.
А для нас, дітей, весна починалася з «Натяки». Нинішні діти нічого про неї не знають. А для нас ця гра була не тільки чудовою забавою, а й розвивала, виховувала чесність, правдивість, спритність, кмітливість, почуття – один за всіх і всі за одного.
Понад берегом на деякій відстані від колодязя був наш «стадіон». Створювались дві команди гравців. Тітка Ганна Козачка – тільки вона мала корову – всю зиму збирала коров’ячу щетину і скачувала з неї великий круглий м’яч. Передавала в руки одному з «капітанів» з наказом грати чесно. Команди ставали одна проти одної за 10-15 метрів. Проводили контрольні риски, переступати їх не дозволялось. Командир прицілювався кийком до м’яча і влучно бив. Натягнувшись, вже не можна було відступати. Хто порушував це правило, вибував з гри. Звідси й назва «Натяка». Так ми грали майже щодня, поки не розпочалися городні роботи й пастівня кіз та овець.
Були хлоп’ячі й дівчачі команди, що змагалися між собою. Визнаними командирами були Микола Шматко та Петро Волошка, Ганна Думанова та Світлана Пронева. Я була незмінним суддею, бо грати не могла через поранену руку.
Від нашого «стадіону» й до самої греблі над ставком видно було все, що відбувається на дорозі до центру містечка. Якось мою увагу привернув чоловік у військовій шинелі з великим клунком за плечима, що йшов дуже повільно, спираючись на костур. Я з несподіванки шалено закричала: «Хлопці, дівчата, он іде солдат!»
Ми всі жили великою надією, що повернуться з війни наші батьки. Гра обірвалася. Десятки очей вп’ялися в постать, що наближалась, і ми всі побігли назустріч. Добігли і вклякли за крок до нього. Солдат зупинився, розгублено і знічено розглядав нас, а ми його і… не пізнавали.
За якусь мить моя сестричка вирішила, що це й є її батько. Адже вона ніколи його не бачила, а він її. З криком «Тату!» кинулась до солдата, обняла за ноги. Солдат, витираючи непрохані сльози, погладив її біляве волоссячко і промовив: «Ні, дівчинко. Чия ти?» Галочка назвала. Прибулий сказав: «Твого батька я знаю. Він ось-ось прийде». Діти наперебій називали свої прізвища, намагаючись хоч що-небудь дізнатись про батьків.
Поки солдат розмовляв з усіма, старші хлопчаки подалися по домівках. Жінки висипали до колодязя. Стояли, обливаючись сльозами. Тільки тітка Настя Шматчиха зойкнула мов підбита чайка і припала до грудей солдата: «Сергійку, нарешті ти повернувся». Тоді несміло наблизився до солдата і Миколка: «Тату, пробач, я тебе не пізнав». Дядько Сергій відповів: «То ти, синку, пробач мені. Ось ти вже як виріс за чотири роки». Не соромлячись, при людях, цілував дружину і сина. Заспокоївшись, сказав: «Слухайте, любі мої сусідки, і ви, дітки. Майте надію. Скоро повернуться твій Михайло, Уляно, твій Федір, Явдохо, твій Петро, Оксано… Запевняю, всі вони живі… Я сам їх нещодавно бачив, як от вас усіх. Чекайте, жінки і діти… Чекайте навіть все життя».
На першотравневе свято 1944 року в містечковому сквері відбувся мітинг: школярі, жінки, дідусі і бабусі. Зрідка де-не-де блиском орденів і медалей виділялися фронтовики – інваліди, що достроково повернулися додому. Вшановували тих, хто відзначився в боях на фронтах. Серед них і нашого сусіда Сергія Йосиповича Шматка. Орденам і медалям було тісно на його худорлявих грудях. І ми пишалися ним, блиск тих нагород віддзеркалювався в наших дитячих очах надією побачити власних батьків. Ще з тиждень на кутку обговорювали цю щасливу подію для всього містечка.
Якось одного теплого травневого дня, граючись біля колодязя, ми побачили під горою за ставком жінку, що довбала глину. Здивовані, пішли подивитись. Худа, з темним виснаженим обличчям, сиве волосся прикрите чорною хусткою, вправно орудувала лопатою. Помітивши зграйку дітей, не то запитала, не то розповіла: «Ось видовбаю собі хатинку і буду тут жити біля дочки, бо вона десь тут, може й у вас під ногами». Стара видалась нам дуже страшною, мов примара. Злякані, ми побігли додому розповісти про все бачене матерям.
Вечором до нас забігла всезнаюча сусідка Марія Макарівна. Так її називали поважно, бо вона була для всіх «Радінформбюро». Від неї ми почули таке, що годі було заснути тієї ночі.
Стару вона назвала Курочкою – чи то прізвище, чи вуличне назвисько. Прийшла вона з Засулля з жіночого монастиря в пошуках загиблої дочки партизанки Варвари. Люди їй проказали, що тут, на ставку, взимку 1943 року в кривавій сутичці з німцями за визволення свого командира з Чернечої загинула її дочка.
– Чуєш, Марусе, – звернулась Макарівна до мами. – Негайно треба опитати всіх, хто що знає про ту страшну годину. Зібрати свідчення і допомогти старій.
Сказано – зроблено. Так тоді жили люди. Знайшли серед смілян тих, хто тоді засипав полеглих снігом. Згодом після визволення їх перепоховали в братській могилі біля райкому. Та жінки там не було. Отож, треба шукати тут. Баба Курочка чи то з сліпої віри, чи вже не сповна розуму, длубалася в глинищі з ранку до вечора.
Першим відгукнувся Сергій Йосипович Шматко. «Мобілізував» хлопчаків і подався до «володінь» баби Курочки. Стара зустріла їх так, ніби давно знала, що прийдуть. Бригада добровольців взялась до роботи. Розпоряджався дядько Сергій. Декілька днів обстежували розкопками ледве не кожний сантиметр.
Якось дядько Сергій копнув і гостряк лопати черкнув об щось металеве. Не встиг відступити і попередити хлопчаків, як пролунав вибух. Тільки й встиг промовити: «Цієї ночі на своїй сорочці я бачив кров…»
Хоронили Сергія Йосиповича з усіма військовими почестями. Билася над труною Настя, суворий і мовчазний стояв Миколка, а поруч – вся наша команда. Позаду процесії останньою йшла самотня баба Курочка. Дехто вважав її винною в загибелі дядька Сергія. А Миколка, провівши батька в останню дорогу, сказав нам: «Мій батько не міг вчинити інакше. І я поклявся йому, що доведу справу до кінця. Хай кожен з вас в ім’я власного батька допомагатиме, чи ні».
Хоч матері плакали і благали нас обминати ставок десятою дорогою, бригада добровольців збільшилася. До кінця літа кожну вільну хвилину працювали біля гори. Землянка була готова. Встановили «буржуйку» і малесеньке скляне віконечко. Навісили зв’язані з очерету двері. Наші матері носили старій щось їстівне. А ми вперто копали й розгрібали землю.
Йдучи до школи та зі школи, приглядалися взимку, чи курить димок на бабиній землянці. Курив, та недовго. Одного ранку помітили, що димок не в’ється. Самі не насмілились зайти в землянку, побігли за матерями.
В землянці було ще тепло. Старенька лежала на дерев’яному ослоні. Під земляною стелею висів образ Ісуса Христа і блимала лампадка. Яму викопали поряд з землянкою. І тільки десь через рік знайшли жіночі останки і поховали біля бабусі. Певно, це була її Варвара.
Минули роки. Давно завалилася землянка від зсувів, вітрів, дощів і морозів. А могили не забуті. Їх доглядають вже наші онуки, бо нічого на землі не зникає безслідно, поки існують людська пам'ять і совість. Люди завжди залишають свій добрий чи поганий слід, що залежить від них самих.
Ніна Агафонова, м. Павлоград

Комментарии
Зарегестрируйтесь на сайте, чтобы оставлять комментарии
Организации
На главную страницу комитета Закрыть